2.2. Пошукова діяльності у період феодалізму

Першої правової регламентації розшук набув за часів князювання Рюриковичів. Першим "зводом" законів стала "Руська правда" -князівський судебник, правил якого дотримувалися протягом десятиріч.

У той час пошукова діяльність проводилася у справах політичного характеру — князівською владою на чолі з князем, у карних справах — органами управління князівської

• - - 67

влади, а також потерпші самостійно займалися пошуком .

За Руською Правдою, у процесі розшуку позивач збирав відповідні дані, які в суді використовувалися як докази для обґрунтування поданого до суду позову. В доказуванні широко застосовувалися свідчення послухів і видоків, речові докази, "суди божі", "жереб", "рота" (присяга), ордалії, судові поєдинки, особисте зізнання[67].

Отже, розшук передував судовому розгляду справи і був спрямований на його підготовку. Процесу цієї доби був властивий приватно-позовний (обвинувально-змагальний) характер. Обвинувач і обвинувачений називалися позивачами й користувалися рівними правами в процесі, що був спором з дотриманням обрядностей між двома рівноправними сторонами про право перед третьою стороною - суддею, який не мав права доповнювати дії сторін, а лише оцінював надані ними докази й за своїм внутрішнім переконанням ухвалював відповідні судові рішення, підбиваючи підсумок змагання сторін.

За ініціативою князівської влади використовувались негласні методи пошуку. Так, в одному з літописів початку XI ст. повідомляється, що князь Володимир Святославович за порадою єпископів увів смертну кару за вбивство під час розбійних нападів. В такому разі розшук не могли проводити без активної участі княжих агентів. Один із прикладів такого розшуку наведено в літописній розповіді від 1071 р. про здійснення воєводою Яном Вишатичем за княжим наказом розслідування справи бєлозерських волхвів-смердів, винних у вбивстві багатьох жінок[68] [69] [70].

Розшуковий процес у часи Київської Русі здійснювався у формі "заклику", "звіду" і "гоніння по сліду". Сутність "заклику " полягала в тому, що в разі викрадення коня, зброї чи одягу або пропажі холопа потерпілий оголошував, "закликав" про це на торжищі, зборах чи в інших людних місцях. "Заклик" - це один із можливих засобів розшукування злодія або майна, що мало індивідуальні ознаки, інформування громадськості про злочин. Другим характерним засобом розшуку злочинця був "звід ". Це процедура розшукування особи, звинуваченої в крадіжці, шляхом "зводин" різних людей для з'ясування походження майна, на яке претендує потерпілий. "Гоніння по сліду" виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. У процесі розшуку активна роль відводилася потерпілому, який виступав у суді в ролі позивача. Загальні правила проведення розшукових заходів установлював князь, і вони проголошувалися в нормах "Руської правди" .

Розшукові функції в кримінальному судочинстві Київської Русі, - яке було початковою формою українського права, давали змогу проводити розшук і слідство з приводу злочинів. Правило "куди приведе слід, там і перебуває злочинець", якого дотримувались розшуковці тих часів, спонукало до участі в розшуку злочинця все населення общини. Згідно з цим правилом, якщо сліди приводили до якоїсь общини, то та неї покладався обов'язок відшукати злочинця і видати його. Інакше община повинна була сплатити штраф. Таким чином, "гоніння по сліду" - це розшук злочинця по залишених ним слідах, якщо вони вели до населеного пункту, ставив перед його мешканцями альтернативу або сплачувати штраф і тим самим брати на себе матеріальну і моральну відповідальність за злочин, або задіюватись у розшуку злочинця та його

71

слідів .

У Київській Русі проводилася і приватна розшукова діяльність. Так, убивство князя Ігоря, сина князя Олега Святославовича, розслідували за дорученням князя Ізяслава приватні особи Дуліб та Іваниця, які під виглядом мандрівників зупинилися в тому монастирі, де був убитий князь Ігор. Дуліб та Іваниця обережно розпитали монахів про те, що сталося, налагодили з ними дружні стосунки, не розкриваючи своїх справжніх намірів. Під час таких контактів Дуліб налагодив, як тепер говорять оперативні працівники, довірчі стосунки з дівчиною на ім'я Ойка, яка розповіла мандрівникові про те, що князь Ігор захистив її від насильників, які потім йому помстилися. Після отримання такої інформації князівські дружинники виявили і затримали вбивць.

Приватних сищиків зазвичай наймали сімейні люди для пошуку осіб, підозрюваних у крадіжці, розбої, вбивстві, а також тих, хто переховувався від сплати боргів. Останнє стосувалось більшою мірою київських лихварів, від яких переховувалися боржники. Розшук злочинців залежав від правової санкції, що передбачала покарання за злочин .

У Київській Русі застосовувались особливо суворі покарання за тяжкі злочини. В роки правління Великого князя Київського Володимира (980 - 1015) особу, яку звинувачували в розбої, піддавали "потоку і розграбленню", що передбачали продаж його самого і членів його сім'ї в чужі країни й конфіскацію усього майна. Такі заходи були не тільки мірою покарання, а й засобом наповнення казни коштами від продажу звинуваченого та його сім'ї й конфіскації майна. Розшук розбійників організовували княжі намісники із залученням дружинників та встановленням винагороди за затримання злочинця. Переслідуванню підлягати і члени сім'ї розбійника. Із літописних історій відомий випадок, коли один розбійник пограбував княжого слугу Никифора із Переяслава. Злочинець переховувався, але завдяки проведеному розшуку був затриманий. І він сам, і його сім'я були піддані "потоку і розграбленню".

Характеризуючи князівське управління в Київській Русі, В.Латкін писав про систему органів, що виконували і поліцейські функції: "Упорядкування судових органів в епоху Руської правди було дуже нескладним: головним суддею був князь, він або сам творив суд (у вигляді так званого "проїзжого суду" по містах і селах), або призначав для цього спеціальних суддів (тіуни)".

Отже, на початковій стадії розвитку державності в Україні-Русі спеціального поліцейського апарату не було. Поліцейські функції здійснював князь і представники його адміністрації" . В XIII - XIV ст. організацією пошуку опікувалися князь та княжий двір, на місцях це були численні тіуни, які розглядали справи, пов'язані з посяганням на князівське майно, та на княжих людей і багатіїв[71] [72] [73] [74].

За часів феодальної роздробленості Київської Русі (30-ті роки XII - XIV ст.), внаслідок якої на землях сучасної України утворилися Київське, Переяславське, Чернігівське, Волинське, Галицьке (згодом Галицько- Волинське) князівства, продовжували діяти норми Руської Правди . У цей період, поряд із панівним змагальним процесом на зазначених державних утвореннях, були й елементи слідчого (роз-шукового) процесу, відповідно до якого у справах про злочини проти князівської влади розшукові, слідчі й судові функції виконували князі та уповноважені ними особи.

Зі зміцненням княжої влади обов'язок розшукових і слідчих функцій поступово переходив від приватних осіб до органів загального управління або військових формувань та окремих посадових осіб[75].

У XIV ст. в частині України, яка входила до Литовського князівства, пошукова діяльність здійснювалася від "копного круга" як форми місцевого самоуправління. Коли виявляли підозрювану особу, то вона самостійно

повинна була довести свою непричетність до злочину, тобто відвести "слід" .

Здійснюючи пошук злочинців по "гарячих слідах", сищики мали право робити обшуки, опитувати свідків, потерпілих та інших осіб, тобто збирали інформацію й докази вини осіб, яких підозрювали в скоєнні крадіжки, розбоїв чи вбивства.

У добу козацтва (1480-1775 рр.) суд не був відокремлений від адміністративної влади. Розшукові функції, об'єднані зі слідчими, покладалися на органи загального управління (генеральний військовий суд, генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини, раду старшин) або на військових посадовців - кошового отамана, військового суддю, старшин}', полковника, гетьмана, осавулів. У процесі розшуку проводили опитування населення, адміністрації, духовних осіб, "трус села" (розшук і обшук), установлюючи довірчі стосунки з особами. які володіли інформацією, та інші заходи, витоки яких йдуть ще від Руської Правди: "гоніння по сліду" або "шляхування коней"; "заклик" або "обволання"; проведення "трусу". В цей період у судочинстві використовували норми звичаєвого права, Литовського статуту 1588 р., Магдебурзького права, гетьманських універсалів, універсалів генеральної військової канцелярії, орденів та інструкцій гетьмана, генеральної військової канцелярії, генерального військового суду. За характером процес мав переважно обвинувально-змагальний характер, проте під час розгляду тяжких злочинів йому були властиві риси розшукового процесу.

На Русі в цей час головною фігурою в організації розшуку був воєвода, завдання якого - "охранять накрепко, чтобы в городе й уезде не было разбоев, краж, убийств, грабежей, кормчества, разврата, кто обьявится в зтих преступлениях, того брать й по сыску карать. . ," .

У середині XVI ст. губне правління, яке сформувалося на Русі, створило мережу пошукових структур, на чолі яких діяли губні старости. Пізніше за Царським наказом від 1695 р. воєводам було запропоновано отримували інформацію про ворогів і насильників всіма можливими способами для їх

• 79

своєчасного виявлення з метою попередження і розкриття злочинів .

В епоху запорізького козацтва широкого розвитку набула воєнна розвідувальна діяльність.

Запорізьке козацьке військо мало досить розгалужену розвідувальну систему, яка складалася із стаціонарної та мобільної підсистем. Першу підсистему становили команди, пости -вишки із засобами сигнального зв'язку. До другої входили патрульні роз'їзди в пограничній смузі, морська розвідка, розвідувально-диверсійні підрозділи на території противника.

Особливого значення набула військово-політична розвідувальна діяльність у період національно-визвольної боротьби українського народу в 1648 - 1657 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Очолював розвідку [76] [77] [78] особисто гетьман, керуючи нею через генеральну канцелярію. Гетьман мав особисту розвідувальну агентуру і сам або через генеральну канцелярію підтримував співпрацю з розвідкою союзників. Розвідувальна система складалася з військових розвідувальних підрозділів; розвідувальної агентури козацьких полків і сотень; резидентур на території противника, що забезпечували дії розвідувальних груп - постійних або таких, що виконували окремі завдання; агентів з іноземців в Україні.

Розвідники виконували різні завдання: стежили за переміщенням військових підрозділів, визначали місцезнаходження головних сил противника, з'ясовували інформацію про боєготовність, вивчали обороноздатність фортець[79] [80] [81], тобто здійснювали зовнішнє спостереження. Серед прийомів і методів розвідки були проникнення до лав противника та його дезінформування.

У кримінально-правовій сфері організація розшукової справи (нерозривно зі слідчим) за часів Б. Хмельницького здійснювалася кримінальним трибуналом (військовою комісією гетьмана).

У козацький період в Україні в XVII - XVIII ст. суб'єктом розшукової діяльності на вищому рівні був генеральний суддя - помічник гетьмана з правових питань. На місцях цю роботу виконували начальники поліції міст, отамани, судді та ін. У Запорозькій Січі розшукову діяльність організовували і

здійснювали кошовий отаман, паланочні полковники, військові осавули

81

(головне обличчя розшукової діяльності) .

Поліцейські функції забезпечення встановлених порядків у феодальних маєтках українських і польських магнатів виконували управителі та наглядачі, а кінцеве рішення про покарання ухвалював сам пан, який посідав також відповідно високе місце в адміністративній ієрархії. Автономність управління, в т, ч. і при виконанні поліцейських функцій і акцій, зберігалася в Україні до 1783 р., коли на її територію була поширена дія загальноросійського законодавства, зокрема Постанови для управління губерніями Всеросійської імперії від 7 листопада 1775 р. Відтоді на території України, що входила до складу Російської імперії, стало діяти російське законодавство.На територію України, яка в XVII ст. увійшла до складу Російської імперії, поширюється законодавство останньої. У вересні 1695 р. видано царський указ, який дозволяв воєводам отримувати інформацію про злодіїв і розбійників всіма можливими засобами для їх своєчасного виявлення з метою попередження і розкриття злочинів. Цей нормативний акт прямо регламентував розшукову діяльність, яка з цього часу вдосконалюється швидкими темпами, набуває ознак професіоналізму і самостійної функції державної влади .

З посиленням централізації державної влади у XV - на початку XVI ст. на Русі, до якої входила також значна частина земель сучасної України, розшукові й одночасно слідчі та судові функції виконували "губні хати", очолювані виборними губними старостами, помічниками яких були цілувальники. Завдання їх полягало в тому, щоб у віднесених до їх відання справах "розшукувати і довівши (зібравши докази) карати". За потреби для проведення розшуку на місця (території губ) направлялися їх представники - "особливі обищики". Соборним утюженням 1649 р. функції розшуку, слідства й суду об'єднувалися одним поняттям - "розшук".

У 1669 р. була встановлена посада сищика. На сищиків покладалося вирішення питань з кримінальних справ (розшукові, слідчі й судові функції). Розшук починався незалежно від скарги потерпілого за ініціативою посадових осіб. Крім сищиків і губних старост, його могли здійснювати й самі потерпілі[82] [83].

Доказами, крім "затримання з речовими доказами", визнавалися лихований обшук (повальний) або обшук сусідів, обмова, зізнання, "язичні молки" (показання свідків) та інформація, отримана з застосовуванням тортур. У XV - XVI ст. зберігав своє значення і розшук способом "гоніння по сліду".

У 1697 р. в Москві створено Преображенський приказ - відомство, яке стало спеціалізованим державним органом, що забезпечував організацію розшукової діяльності щодо злочинів проти царя, вищих посадових осіб царського правління, державних основ. Справи, за якими Преображенський приказ вів розшук і слідство, мали переважно політичний характер, проте не становили винятку і кримінальні злочини.

Преображенський приказ широко використовував досвід опричнини Івана Грозного та Розбійного приказу, який був створений ще в 1539 р. саме для боротьби з кримінальними злочинами, хоча вів і політичні справи.

Преображенський приказ проводив інформаційно-пошукову діяльність, використовуючи як таємних інформаторів, так і офіційних чиновників, спеціальністю яких була суто пошукова діяльність.

У пошуковій діяльності широко використовували доноси про задумані, підготовлювані та вчинені злочини, а також катування, допити віч-на-віч та ін. Свідоцтва, або визнання особами своєї вини на допиті, до яких застосовувалися катування, вважалися доказами, і їх сприймали за основу звинувачення.

У Києві, який був у складі Російського царства, з 1699 р. було створено військову поліцію, що несла патрульну службу, здійснювала нагляд за приїжджими, вела розшук злочинців. У поліції було дві сотні стрільців, яких очолювали сотники. Київ був єдиним містом на Правобережній Україні, яке відійшло до складу Російського царства. В ньому виявлялися сильні впливи недавнього володарювання Речі Посполитої. Одним із завдань поліції було переслідування прибічників польської орієнтації і "підозрілих скопищ", які розоряли край.

У другій половині XVII ст. на цій території України, поряд із традиційними формами забезпечення правопорядку, які склалися в період

Г етьманщини, поширюється й судово-розшукова система російського уряду.

Певні особливості мала розшукова діяльність на землях України, що перебували під польською владою. До 1647-1648 рр. у воєводствах, повітах, коштелянствах і староствах ці функції виконували воєвода та його помічник (підвоєвода), генеральний возний повітового (земського) суду з помічниками, каштелян - керуючий королівської фортеці та її округи, каштелярії, королівський староста та його помічник (підстароста). На адресу воєводи і королівських старост надходили численні звернення сеймів та укази щодо розшуку, затримання, ув'язнення і покарання втікачів, злодіїв, порушників кордонів держави.

В описових актах книг того часу здебільшого згадується возний повітового (земського) або градського суду - особа, яка безпосередньо виїздила на місце події, здійснювала його огляд, опитувала свідків, розшукувала злочинців або втікачів-селян, документувала завдані потерпілому пошкодження або псування його майна.

Глава II Соборного уложення визначала особливе провадження розшуку злочинців у формі "слова й дела государева", що здійснювався у справах державних злочинів[84].

З посиленням абсолютизму в петровську епоху (1682-1725 рр.) і до реформ 60-х років XIX ст. розшук, слідче провадження й судові функції на землях сучасної України, що входили тоді до Російської держави, покладалися поперемінне на різні урядові установи. Для цього періоду є найбільш помітною тенденція до посилення регламентації таємної розшукової роботи. За цих часів була створена регулярна поліція, якій згодом надавалися широкі повноваження щодо розшуку, розслідування й судового розгляду підвідомчих їй кримінальних справ.

У цей період зароджуються нові засади слідчого (розшукового) процесу, які раніше не були відомі руському праву: ревізійний порядок, законні правила про силу доказів, інститут фіскалів - особливих посадових осіб, які здійснювали, окрім інших функцій, нагляд за перебігом розслідування найважливіших кримінальних справ.

У XVI—XVII ст. термін "розшук" мав потрійне значення: 1) означав установлення істини під час розслідування обставин справи (сюди входили й розшукові функції), про що свідчать формулювання в законах: "сыщится до пряма" (буде встановлено достеменно), "сыскивати всякими сыски накрепко" (розслідувати справу всіма способами) тощо (див., наприклад, статті 5,7, 10 та ін. глави X Соборного уложення 1649 р.); 2) особливу форму судочинства - слідчо-розшуковий процес, в якому розшукові заходи і слідчі дії в законодавчих актах чітко не розмежовувалися; 3) дії уповноважених осіб з розшуку та затримання злочинців.

Сутність розшукового процесу в цей період полягала в тому, що в діяльності відповідного державного посадовця поєднувалися різні процесуальні функції: слідчого, який водночас проводив розшук, обвинувача й судді. Ця особа протиставлялася обвинуваченому, який був лише об'єктом розшукової діяльності, а не суб'єктом процесуальних відносин. Розшуковому (слідчому) процесу були властиві таємність і письмова фіксація, що поширювалися на всі кримінальні справи. Система формальних доказів передбачала неоднакове ставлення судді до різних їх видів. Отримані під час розшуку дані використовували в суді як докази. Вирішальним у розгляді справи в розшуковому (слідчому) процесі було визнання підсудним своєї вини, а тому тортури не лише визнавалися допустимими, а й усіляко заохочувалися.

<< | >>
Источник: Д.Й.Никифорчук та ін.. Оперативно-розшукова діяльність: Навч. посіб. / Є. М. Моісеєв, О.М.Джужа, / За ред. проф. О. М. Джужи. - К. : Правова єдність,2009. -310с.. 2009

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Пошукова діяльності у період феодалізму:

  1. Економічний зміст власності. Типи і форми власності
  2. РОЗДІЛ 30. ГОСПОДАРСТВО КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА США У ПЕРІОД РОЗПАДУ ФЕОДАЛІЗМУ ТА ЗАРОДЖЕННЯ ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА (XVI-XVIII СТ.)
  3. § 2. Міжнародні економічні відносини та їх форми
  4. Суб’єкти аудиторської діяльності, порядок сертифікації та внесення до реєстру АПУ
  5. ЇСТОРІОГРАФЇЯ TA ДЖЕРЕЛЬНА БАЗ
  6. Етапи судового процесу
  7. 3a весь історичний період формування Української держави накопичено великий і багатогранний досвід облаштування та вдосконалення її адміністративно-територіального устрою.
  8. Гл а в а 7 Використання даних інформаційних систем у діяльності з розслідування злочинів [676] [677]
  9. 1.1. Загальна характеристика еволюції змісту конституційних ідей та конституцій (XVIII-ХХ ст.). Періодизація розвитку політичних та правових ідей і поглядів конституційного характеру в Україні
  10. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  11. 2.1. Пошукова діяльність у давні часи
  12. 2.2. Пошукова діяльності у період феодалізму
  13. ТЕМА 5 Підстави для проведення оперативно-розшукової діяльності
  14. 7.2. Відомчий контроль за здійсненням оперативно-розшукової діяльності
  15. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Авторское право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -